У 2001 р. в Польщі видано цікаву монографію археолога з Любліна Є. Лібери, присвячену знаряддям з кременю, які були в ужитку серед племен бронзової доби. Безпосередньо розглянуто території Польщі й Західної України, однак для порівняння автор використовує матеріали практично з території всієї Європи.
Ця книга цікава з огляду на кілька обставин. По-перше, якщо кремінь ранніх періодів - від палеоліту до неоліту - уже давно є об’єктом досліджень, то вироби з кременю доби бронзи часто випадають із поля зору дослідників, основна увага яких зосереджена на металевих виробах. В усякому разі, в Україні нема жодної спеціальної великої праці, присвяченої крем’яним виробам бронзового віку. По-друге, на території Польщі та Західної України в бронзову добу саме вироби з кременю були основними, а техніка їх виробництва досягла вершини. Зокрема, саме в той період поширилися біфаціальні форми, яким власне й присвячено монографію Є. Лібери.
Територія Західної України надзвичайно багата на мінеральні ресурси, зокрема поклади високоякісного кременю. Саме тут його видобуток і переробка вже в мідну добу досягли високого розвитку. Упорядкування та характеристика виробів з цієї території є винятково важливим завданням.
Можна дискутувати з приводу обраної автором території дослідження. Аналізуючи знахідки з Польщі та України, він лишив за межами праці територію Білорусі, хоча добре обізнаний з цими матеріалами1. Разом з тим, у дослідженні вироби розглянуто за зонами поширення біфаціальних знарядь. Ясна річ, ці зони не мають жодного відношення до сучасних державних кордонів. Тому логічнішим був би аналіз матеріалу саме в межах зон, адже тоді стане очевидною правомірність їх виділення, кордони тощо. Можливо, майбутні дослідження й будуватимуться таким чином.
Монографія складається з 4 розділів і висновків. Майже половину обсягу видання займають ілюстрації - карти, рисунки. Основою дослідження є докладний каталог, в якому зареєстровано 1615 артефактів. За обсягом він становить понад третину монографії. Докладний опис знахідок досліджуваних категорій біфаціальних знарядь ілюстровано в 42 таблицях. Індекс пам’яток дає змогу швидко відшукати потрібні дані, а також повною мірою оцінити повноту каталогу. Крім того, вміщено 57 карт, які детально ілюструють поширення різних типів виробів. Можливо, карти були б легшими для сприйняття, коли б на них були назви хоча б найбільших річок.
У розділі, присвяченому історії досліджень, звертає на себе увагу дуже уважне ставлення до викладу точок зору, посилань на думки інших авторів. Можливо, в окремих випадках є підстави бути більш критичним в оцінюванні праць, де висловлено погляди, відмінні від авторських.
Є. Лібера запропонував оригінальну класифікацію біфаціальних форм, яка складається з двох великих груп. Усередині груп, залежно від форми виробів, наявності чи відсутності руків’я, виділено ряд типів і підтипів2. Немає жодних сумнівів, що запропонована в монографії класифікація має всі права на існування. Наскільки вона вдала, - покаже час. Однак зробимо кілька зауважень із приводу цієї класифікації. На нашу думку, краще було б класифікувати знаряддя з кременю, виходячи з їхніх функцій. Вдалим прикладом такої класифікації є праця Г.Ф. Коробкової, присвяченої господарчим комплексам доби неоліту - енеоліту3. Адже з описів Є. Лібери добре видно, що вироби, зараховані до першої групи, в основному є зброєю, а другої - серпами. Той факт, що в окремих випадках вони були поліфункціональними або мали якесь інше призначення, суті не змінює. Невдалою видається назва, запропонована для другої групи виробів - «ножі». Автор це відчуває й сам, адже в перших розділах у нього вже є ножі, далі - «серпоподібні ножі», а у висновках - уже просто «серпи».
У процесі аналізу питань датування та культурної належності виробів добре помітно різницю між прийнятими в Польщі та Україні схемами періодизації. Адже пам’ятки, зараховані автором до «середнього неоліту» та ранньобронзового віку, у працях українських археологів зараховані до ранньобронзового віку. У плані культурної належності розбіжностей уже значно менше, в усякому разі вони не заважають читанню праці. Автор цілком слушно використовує календарну хронологію, яка спирається на калібровані дати С-14. Лише в одному випадку, як нам здалося, сталося суміщення конвенціональних та каліброваних дат. Ідеться про датування часу появи біфаціальних наконечників серединою IV тис. до Р.Х.4. Автор явно мав на увазі ранні культури степового енеоліту, але вони за календарною хронологією існували саме на 1000 років раніше.
У трьох розділах розглянуто великий фактичний матеріал, який згруповано по зонах поширення та типам виробів. Для кожного хронологічного горизонту та окремої культури виділено власні форми, які відповідають запропонованій класифікаційній схемі. Усе це виглядає досить переконливо. Читачу лишається тільки повірити автору, тому що для критики йому довелося б провести власне дослідження, еквівалентне праці Ю. Лібери. Розділ 4, присвячений аналізу біфаціальних знарядь із Польщі та Західної України, на тлі аналогічних знахідок в Європі здається нам найменш цікавим. Він носить певною мірою компілятивний характер і позбавлений тих рис авторського дослідження, які є окрасою інших розділів праці. Автор виділив у межах Європи 6 зон кременеобробного та кременевидобувного виробництв5. Зауважимо, що на карті показано лише частину Європи навіть не до Волги, не кажучи вже про Урал. Фактично в розділі йдеться лише про Західну та Центральну Європу.
Для нас не зовсім зрозумілі принципи виділення зон поширення виробів. Характеристика їх дуже нерівномірна, тому існування цих зон викликає сумніви, тим більше що автор не підкріпив свої висновки відповідними таблицями та схемами. Це зробити досить складно хоча б тому, що різниця між біфаціальними формами досить розмита й більш помітна, на наш погляд, між археологічними культурами, ніж між виділеними зонами.
Ведучи розмову про ближчі й зрозуміліші нам регіони, можна з упевненістю стверджувати, наприклад, що Наддніпрянсько-Надволжанської зони не існувало. Тут легко можна виділити кілька проміжних зон. Можна вести мову про Донецьку зону, яка базувалася на місцевих покладах кременю. Іншу зону цілком можна виділити в Подесенні, де відомі майстерні, у тому числі й з біфаціальними формами. Утім, досить переконливо виглядає Волинсько-Малопольська зона. Можливо навіть, що її роль в економіці Центральної Європи бронзової доби навіть трохи занижена в дослідженні. До речі, у Західній Україні вирізняються райони Волині та Подністров’я, які мають відмінності як у сировинній базі, так і у формах відповідних знарядь.
У змістовному висновку автор намагається відтворити картину еволюції біфаціальних виробів у зв’язку з конкретними археологічними культурами, установити походження категорії виробів у цілому. Нарешті, він аналізує біфаціальні знаряддя з погляду їх суспільного статусу.
Із запропонованою хронологічною схемою еволюції біфаціальних виробів можна в цілому погодитися. Особливо це стосується вістрів. Щодо серпів є кілька зауважень. Уявляється, що для території Західної України, імовірно, і Польщі, можливо виділити окремі райони, в яких домінують ті або інші типи серпів. Так, якщо в південних районах Поділля переважно були поширені великі клиноподібні серпи з тонким загнутим кінцем і широкою п’яткою, то в його північних районах домінували відносно невеликі вузькі знаряддя з плавно зігнутим лезом.
Далі автор наполягає на тому, що серпоподібні вкладиші існували паралельно з цільними серпами5. Здається, це не зовсім так. Автору праці відома стаття С.М. Бібікова, присвячена історії крем’яних серпів7. У статті зазначено, що ще в трипільській культурі, в енеоліті, існували серпи з кількох вкладишів. Однак вони принципово відрізняються від серпів доби пізньої бронзи, адже виготовлені без використання біфаціальної техніки. У ранньобронзовому віці таких знарядь немає, а поширюються великі біфаціальні вироби. Складні серпи так званого білогрудівського типу набувають поширення лише в пізньобронзовому віці. Вставки до цих серпів, оброблені двосторонньою ретушшю, мають зубчасте лезо. Також вони досить великих розмірів і серед них розрізняють кутові, серединні та п’яточні. Про поширення таких серпів у фінальній бронзовій - ранньозалізній добі в Польщі пишуть не лише С.М. Бібіков, а й Я. Будзинський, Я. Домбровський, П. Макаревич, в Україні - С. Березанська, Л. Крушельницька, на Кавказі - В. Марковін.
Цілком зрозуміло, що, здійснивши збір і впорядкування біфаціальних виробів, Є. Лібера спробував з’ясувати питання їхнього походження. Хоча вогнище їх первісного виникнення лишається не зовсім зрозумілим, у монографії написано на цю тему багато цікавого. Так, великі вістря, на думку автора, є спадщиною технологій, поширених ще в культурі Трипілля-Кукутені8. Не заперечуючи такої можливості, слід нагадати про велику кількість і значний асортимент подібних виробів, виявлених у степових енеолітичних культурах. До речі, у зв’язку з цим викликає подив відсутність у праці опису й аналізу таких виробів, як вістря стріл з виїмчастою основою. Вони досить широко відомі не тільки в Трипіллі-Кукутені, а й у культурах шнурової кераміки, тшинецькій, не кажучи про ямну, катакомбну, багатоваликової кераміки в степовій смузі. Важко також зрозуміти, чому автор не розглядає долотоподібні сокирки, які в основному також виконані біфаціальною технікою, тим більше, що ці вироби знайдено в комплексах разом з іншими знаряддями, описаними в праці.
Намагаючись знайти прототипи для другої групи біфаціальних знарядь - ножів - автор указує на своєрідні камінні криві ножі - «krummesser». Ми не відкидаємо такої можливості, хоча насторожує значний хронологічний розрив. У цілому більш переконливою є відома в літературі версія, розглянута автором (щоправда, без особливого ентузіазму), про наслідування в кремені форм ранніх металевих виробів. Про таку можливість свідчать хронологічний збіг, а також вражаюча подібність окремих форм, наприклад: кинджалів з руків’ям у вигляді риб’ячого хвоста; імітація ливарних швів на кремені тощо.
Є. Лібера не бачить у металевих виробах прототипів для своїх «ножів». Між тим саме в цільних ножах - серпах - імітація металевих виробів є, на наш погляд, найвиразнішою і найпомітнішою. Два основні типи волинських серпів - трикутні і дзьобоподібні - прямо відповідають раннім бронзовим виробам: перші - серпам, відомим з кабаковського скарбу, другі - численним знахідкам тонких серпоподібних виробів із сильно загнутим лезом.
Слід зазначити, що Є. Лібера добре обізнаний з археологічною літературою з Білорусі, України, Росії, судячи з ґрунтовної бібліографії. Вона містить близько 200 позицій публікацій лише зі згаданих країн. Шкода, що всі вони подані в абсолютно неможливій для адекватного сприйняття транслітерації латинськими літерами. Ця традиція (на жаль, поки що досить поширена в європейській видавничій практиці) є реліктом доби примітивних видавничих технологій. Нині вона, на нашу думку, несприйнятлива та є цілковитим анахронізмом з огляду на можливість відтворення комп’ютером будь-яких шрифтів.
Завершуючи характеристику монографії Є. Лібери, слід зауважити, що вона, поза сумнівами, приверне увагу археологів, причому не лише тих, які вивчають проблематику бронзової доби, а й усіх дослідників проблеми крем’яних знарядь. Крім того, книга дуже добре демонструє потребу якомога уважнішого ставлення до вивчення виробів із кременю, знайдених під час дослідження пам’яток бронзової доби, а також осмислення цих знахідок.